Навколо імені Вадим Сторожук на початку цього року був чималий ажіотаж. До того нікому не відомий на Рівненщині молодий чоловік став директором “Рівнеоблводоканалу”. Та ще й за протекції голови облради Олександра Данильчука, який лагідно назвав його своїм вихованцем. Однак більшість губилася у здогадках – що ж їх пов’язує.
“ОГО” вирішила з’ясувати це у першоджерела J Отож, про стосунки Олександра Данильчука та нового керівника водоканалу і не тільки про це – у нашому тет-а-теті.
Про березнівську прописку
— Вадиме Павловичу, звідки взялося “ Сторожук Вадим – вихованець Данильчука”? Ви з ним таки навчалися разом?
— Насправді з Олександром Юрійовичем я по­знайомився у 1995 році, коли прийшов до нього влаштовуватись на роботу. У травні в мене був випуск у Київському державному лінгвістичному університеті іноземних мов. Це вже пізніше я здобув освіту в Івано-Франківському інституті нафти та газу. Там тоді якраз навчався і Данильчук. Але ми вже були знайомі до того.
— Писали, що ви з Данильчуком і в Березнівському технікумі разом навчалися…
— Ні, це неправда. Хоча я справді родом з Березнівщини. Я справжній поліщук. У мене по сьогоднішній день у паспорті березнівська прописка. Незалежно від того, що квартиру маю у Києві і сім’я там. Чому? Тому що я пишаюсь своєю малою батьківщиною. Я, до речі, також член Рівненського земляцтва. Але чомусь Рівне, знаходячись на стратегічному перехресті, відсторонене. Чи це спонтанно, чи стихійно — не знаю. Але на слуху його дуже мало. Рівне чомусь згадується лише, коли говорять, наприклад, про Ігоря Михайловича Бакая, про Луценка і т.д. А от коли хтось з керівників повертається до себе назад на батьківщину, то це викликає здивування і навіть розчарування: “А чого він сюди приїхав?”
— У людей реакція “отже, там не вийшло”…
— Знаєте, якби я розказав, що в мене вийшло за цей період — короткий, не короткий — після навчання, то вийшло дуже багато. Хоча б двійко дітейJ Але всі розповіді виглядали б як самопіар. Знаєте, мене вражає, як у нашому суспільстві здійснюється підміна понять. Ну от, наприклад, нахабство, яке найбільше в людях не люблю, чомусь вважають сміливістю. Або хитрі люди називаються “мудрі люди”. Але це ж не так. Тому, я думаю, людину судити варто лише за її вчинками.
— Наскільки я знаю, на той час Олександр Данильчук мав бізнес у різних галузях…
— Так, він мав тоді дві компанії. Одна з компаній, яка займалася квітами, була спільним українсько-італійським проектом. Одна з його фірм займалася поставкою фруктів. Вона, до речі, мала ексклюзивні права з продажу фруктів компанії “Дель Монте”. Це ще у 1995 році.
— Думаю, ваша березнівська прописка відіграла роль у прийнятті на роботу до Данильчука…
— ЗвісноJ Відіграло те, що, як сказав Олександр Юрійович: “Ну нарешті я з кимось зможу спілкуватися на нормальній українській мові”. Мене перший час в інституті за спиною називали бандерівцем. Питали деякі: “А це правда, що у вас досі з сокирами ходять?” “Чому ходять — я з собою привіз”, — відповідав я, щоб розуміли, яку нісенітницю вони несуть. Якраз в 90-х роках почалися оці студентські хвилі, тому, на щастя, ставлення змінилося.
Про зароблений капітал. читать больше на сайте ogo.ua.
— Ви довго думали над пропозицією очолити “Рівнеоблводоканал”?
— Справа ось у чому. Питання мого призначення на цю посаду виникло у січні цього року, а от сама пропозиція — ще на початку грудня 2008 року. Відповідно у мене був час на роздуми. Я свідомо його попросив, тому що розумів: треба все зважити. Колектив на підприємстві, як я не раз говорив, — монолітний. І очолити його — це взяти на себе велику відповідальність. Звісно, що є речі, за якими тепер шкодую. Як можна не шкодувати за тим, що сім’я в одному місці, а ти — в іншому? Це накладає свій відбиток на стосунки, наприклад, з дітьми, які звикли, що тато поряд.